![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
На перший погляд між ними дуже мало спільного: з одного боку — нащадок давнього шотландського аристократичного роду, граф Яків де Бальмен, перед дідом якого капітулював у Бахчисараї останній кримський хан Гірей, а з дядьком якого, російським комісаром на острові Святої Єлени, дружив переможений Наполеон, з другого боку — сирота-кріпак, стьобаний різками і в халупі п'яного дяка, і на стайні пана Енгельгардта… А проте незаперечним фактом є щира дружба і співзвучність дум цих двох людей. Граф де Бальмен, дідич і власник кріпацьких душ, всім серцем перейнявся Шевченковими прагненнями, поширював та ілюстрував його революційні твори, ділився з ним найпотаємнішими думами. І обидва вони вболівали за долю закріпаченого українського селянства.
Пам'ятником цій дружбі лишилася одна з найпалкіших Шевченкових інвектив, поема «Кавказ», яка датується згідно із записом її у альбомі «Три літа» — «18 ноября 1845 в Переяславі». Але цілком можливо, що ця дата стосується лише останньої редакції та присвяти її пам’яті Якова де Бальмена (народився 29 квітня 1813 року, загинув на Кавказі 14 липня — за старим стилем — 1845 року). На таку думку наводить рукопис творів Шевченка, переписаний де Бальменом польськими літерами та ілюстрований ним і його другом-родичем Михайлом Сергійовичем Башиловим.
Рукопис цей, названий переписувачами та ілюстраторами «Wirszy Т. Szewczenka», містив текст «Кобзаря» 1840 року, поеми «Гайдамаки» і «Гамалія» із відновленням в усіх цих творах цензурних купюр. Він зберігається зараз у рукописному фонді Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Коли саме переписувалися та ілюструвалися ці твори, ми точно не знаємо. Відомо тільки, що це було здійснено в Одесі до 20 липня 1844 року. Про це свідчить лист Я. де Бальмена до Віктора Закревського від згаданого дня, з яким і пересилався Віктору Олексійовичу цей рукопис. У листі сказано: «Надсилаю тобі, любий Вікторе, плоди нашої праці,— моєї та Михайла Башилова. Всі головні творіння Тараса з віньєтками. Вони написані латинськими літерами для того, щоб у разі фантазії Тараса видати це за кордоном, усі б могли читати,— особливо поляки. Це тобі не подарунок, а тільки надсилається для збереження, на випадок приїзду самого Тараса, кому ця праця присвячена, і робити з нею він може, що йому заманеться.
Збережи ж його з належною дбайливістю: саме тебе я обираю, як людину, що відчуває і розуміє зміст багатьох віньєток без витлумачення. Покладаюся на тебе, як на кам’яну гору…»
Так от на одній з чистих сторінок цього рукопису записані рукою Т. Г. Шевченка два перших рядки поеми «Кавказ»:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Тож імовірно, що вже тоді існував перший варіант «Кавказу», остаточно завершеного лише 18 листопада 1845 року і тоді ж присвяченого пам’яті загиблого друга.
За життя поета ця поема була вперше надрукована, без його відома, у Лейпцігу 1859 року в збірці поезій «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки», мабуть, за рукописом, вивезеним за кордон Львом Михайловичем Жемчужниковим, де той перебував у 1856—1860 роках.
«Искреннему моему Якову де-Бальмену». Цю присвяту супроводить епіграф з «Плачу Ієремії»:
Кто даст главе моей воду,
И очесем моим источник слез,
И плачуся и день и нощь
Иеремии. Глава 9, стих 1.
Кінчається поема післямовою, що охоплює 156—178 рядки і починається зі слів:
І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий. Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, нечорну [...] — (1,328),
а завершується рядками заклику до тіні загиблого друга:
Вітер тихий з України
Понесе з росою —
Мої думи аж до тебе…
Братньою сльозою
Ти їх, друже, привітаєш,
Тихо прочитаєш…
І могили, степи, море,
І мене згадаєш.
Чомусь ніхто не зважив на антураж останніх двох рядків, звернених, напевно, до часу і місця знайомства автора з Яковом Петровичем.
З легкої руки Є. П. Кирилюка (монографія «Т. Г. Шевченко. Життя і творчість», К., 1959 р.) побутує думка, що Кобзар і де Бальмен познайомилися у Мосівці (десь на межі Полтавщини та Чернігівщини) під час балу у Тетяни Густавівни Волховської 29 червня 1843 року. Але складові того пейзажу, що постає з передостаннього рядка поеми «Кавказ», ніяк не пов’язуються з Полтавщиною та Чернігівщиною. Адже могили, степи і море є атрибутами Півдня України (пригадаймо хоч би описи степу і могил між Балтою і Одесою, наведені в повісті Тараса Григоровича «Варнак»).
Яків де Бальмен. Шевченко серед своїх героїв
Та чи був де Бальмен у Одесі? Так, безперечно. Ми знаємо, що в 1841 році, згідно із записом у новоросійському адрес-календарі, Яків Петрович, як гусарський штабс-ротмістр (кавалерійський чин, що відповідав штабс-капітанові в піхоті), служив тут. Отже, мабуть, в Одесі, а не в Мосівці відбулося перше знайомство Тараса Григоровича з Яковом Петровичем, після якого і починається переписування та ілюстрування творів Кобзаря. І подія ця могла статися саме 1841 року, десь наприкінці вересня чи на початку жовтня. Оскільки зауваження мого опонента, одеського дослідника Г. Зленка, не спростовують моєї гіпотези (див. «Вітчизна», 1986, № 3), я лишаюся їй вірний.
Прихильники датування Шевченкового знайомства з де Бальменом 29 червня 1843 року посилаються на спогади Афанасьєва-Чужбинського, але ж прямої вказівки на це у спогадах немає. Це не більше ніж нічим не обгрунтований здогад. Немає згадки про факт знайомства і в мемуарах сучасників балів у Волховської в червні 1843 р. і 12 січня 1844 року А. Козачковського, М. Стороженка, П. Селецького. Документованим є лише спілкування Кобзаря з де Бальменом 22 січня 1844 року, коли вони разом із Віктором Олексійовичем Закревським та Іваном Михайловичем Корбе підписали свій жартівливо-пародійний «універсал» до Миколи Андрійовича Маркевича (де Бальмен фігурує в ньому як «військовий ієсаул Яків Дибайло»). Це перебування Якова де Бальмена на Полтавщині і спілкування його з Тарасом Шевченком зафіксоване також, як дехто вважає, і в листі Варвари Миколаївни Рєпніної до Глафіри Іванівни Псьол від 20 січня 1844 року. Що ж до гіпотетичної зустрічі 29 липня 1843 року, то навряд щоб гусарський штабс-ротмістр мав змогу (в умовах режиму Миколи I) так часто їздити у відпустки з Одеси на Полтавщину (в червні 1843 та в січні 1844 pp.). Факти примушують перенести дату знайомства на значно раніший час, на час виникнення першого (рукописного) ілюстрованого «Кобзаря», здійсненого М. Башиловим та Я. де Бальменом.
Дослідники цього рукопису встановили, що текст його повністю переписаний польською абеткою рукою Якова Петровича де Бальмена, що зміст його становить: 1. «Кобзар» 1840 року; 2. Поема «Гайдамаки» 1841 p.; 3. Поема «Гамалія».
Якщо перші дві складові частини збірника, названого упорядниками «Wirszy Т. Szewczenka», переписані з відповідних друкованих видань (із поновленням цензурних купюр), то третя (поема «Гамалія») переписана не з друкованого у 1844 році тексту і не з відомих інших списків. Бо тільки в цьому рукопису ми надибуємо епіграф:
Ой крикнули журавлі
По тім боці на ріллі,
Заплакали козаченьки
У кайданах в неволі.
Проте, коли саме почалося переписування й ілюстрування цього рукопису і як воно здійснювалося, за один раз чи з інтервалами,— ми не знаємо. Чи працювали над його ілюструванням художники одночасно, чи, може, окремо та в різних місцях — теж не відомо. У намаганні з’ясувати це, тобто відповісти на ці питання, мені спало на думку звернутися до самих малюнків. Ще в своїй статті «Істина і здогади» («Вітчизна», 1974, № 3) я наголошував на потребі розробити порівняльну іконографію Шевченка. Лише вона може правити за підойму, яка здатна піднести справу атрибуції і, зокрема, датування Шевченкових портретів, а отже, принагідно і творів, і біографії Кобзаря на вищий з наукового погляду щабель. У згаданій статті (а також в етюді «Шевченків автопортрет» з книжки «У колі Шевченкових та Гоголевих друзів». К., 1980) я, торкаючись автопортрета, датованого тоді шевченкознавцями 1839—1840 p., виправляв його датування на «не раніше 1843 року». Серед ряду доказів на користь цього передатування я, зокрема, посилався на його зіставлення з олівцевими зображеннями Шевченка, здійсненими Штернбергом у 1840 році, на яких не видно тих бакенбардів, які ми спостерігаємо на згаданому автопортреті. Крім того, я зіставив той же автопортрет з автопортретом, накресленим тушшю і подарованим поетом Варварі Рєпніній із автентичною датою: «1843». Обидва ці портрети, попри різну техніку виконання (олія, туш), так схожі, що цілком імовірно автопортрет тушшю (1843 року) був ескізом до олійного недатованого портрета. Отже, останній був намальований не раніше 1843 року.
Застосовуючи той же метод порівняльної іконографії, я вирішив зіставити між собою ті малюнки ілюстрованого «Кобзаря», в яких фігурує зображення Шевченка. Таких малюнків у згаданому рукописі три:
1. Портрет на першому пагінованому аркуші рукопису, який займає центр сторінки і який зроблений М. Башиловим, без сумніву, з натури, бо не схожий на жоден з відомих нам портретів Тараса Григоровича. Над портретом напис: «Кобзар Т. Шевченка». Під портретом дата «1840». Обличчя поетове чисто поголене, без бакенбардів.
Йому передують два непагінованих аркуші. На другому непагінованому аркуші артистично виконаний (мабуть, де Бальменом) напис: «Wirszy Т. Szewczenka».
Цей напис оточений віньєткою і рамкою. Вгорі віньєтка оздоблена зображенням бандуриста і дівчини (чи ангела), між якими видно одноголового орла. Внизу намальовано двох козаків. Все це прикрашене орнаментами. На найбільшому орнаменті, між козаками, значиться дата: «1844».
2. Портрет на заставці над поемою «Тарасова ніч» (що, як відомо, була складовою частиною у «Кобзарі» 1840 року). На заставці зображено Шевченка, який стоїть із кобзою в руці. Вітер розкуйовдив його волосся. Як вступний портрет і взагалі всі ілюстрації до творів, переписаних з «Кобзаря» 1840 року, заставку цю намалював Михайло Сергійович Башилов. Зображення близьке до вступного портрета.
3. Портрет із заставки над поемою «Гайдамаки», де Тараса Григоровича зображено за столом. На його ледь схиленому над рукописом обличчі (у профіль) видно густі бакенбарди. Цей портрет роботи де Бальмена найекспресивніший з усіх прижиттєвих портретів Кобзаря. Шевченко на ньому виглядає як поет і народний вождь, оточений тінями оживлених і оспіваних ним гайдамаків. Одна з козацьких тіней простягає поетові чи то бунчук, чи то булаву. Бакенбарди свідчать, що портрет цей зроблений не раніше 1843 року.
Зіставлення між собою всіх цих трьох портретів приводить до висновку: портрети, мальовані Башиловим, робилися в кінці 1841 чи на початку 1842 року. Портрет роботи де Бальмена створено не раніше 1843 року. Зважаючи ж на те, що ні 1842, ні 1843 року Шевченко не міг бачитись з де Бальменом (є безліч підтверджень цього), можна припустити, що портрет цей малювався в січні 1844 року. Недарма ж у пародійованому «універсалі», адресованому до М. Маркевича (від 22.1.1844 p.), Тарас Григорович фігурує як «гетьман», а де Бальмен як «ієсаул».
Звідси народжується висновок: над частиною, що охоплювала «Кобзар» 1840 року, де Бальмен і Башилов працювали разом. Перший переписував (із доданням купюр), а другий ілюстрував переписані твори. І діялося це, мабуть, наприкінці 1841 та на початку 1842 року. Треба гадати, що в цей час Башилов, як і Шевченко, завітав до Одеси і перебував там з де Бальменом. Що ж до «Гайдамаків» і «Гамалії», то вони й переписувалися, й ілюструвалися уже в 1843—1844 роках (тобто в часі, близькому до створення Т. Г. Шевченком автопортрета 1843 року) самим лише де Бальменом. І портрет на заставці до «Гайдамаків» був створений, як ми вже вище зазначали, не раніше січня 1844 року. Недарма всю збірку в цілому де Бальмен датує на віньєтці непагінованої сторінки 1844 роком.
Вже мовилося про експресивність портрета роботи де Бальмена, де Тарас Григорович виглядає як натхненник і вождь оживлених і оспіваних ним постатей повсталих козаків. У зв’язку з цим варто згадати таке місце зі спогадів А. Козачковського: «У жовтні того ж року [1845] Шевченко приїхав до мене знову, хворий, і прожив у мене близько двох місяців [...]. У зв’язку з ремонтом мого будинку він переїхав у с. В’юнище до поміщика С. Н. Самойлова, де прожив близько місяця. У цей час він запропонував мені намалювати мій портрет; замість цього я просив намалювати мені його портрет. Він узявся за роботу і закінчив її, залишалася незначна обробка, тому, їдучи в Яготин до князя Рєпніна, він узяв портрет, пообіцявши мені незабаром надіслати його; це був портрет, зовсім не схожий на всі існуючі тепер: це був портрет не Т. Г. Шевченка, а портрет народного поета, вдало схоплений у хвилину його поетичного натхнення; на жаль, я не одержав його, і він втрачений безповоротно; в Яготині він загубитися не міг, княжна Рєпніна, глибоко шануючи талант поета, напевно, зберегла б його і поділилася зі світом» (підкреслення в тексті моє.— М. Г.)».
Розглядаючи портрет поета, виконаний Яковом де Бальменом, не можна не прийти до висновку, що він, на відміну від усіх Шевченкових портретів і автопортретів, саме найбільше відповідає характеристиці того Шевченкового автопортрета (олійного), який творився на замовлення А. Козачковського і який не дійшов до нашого часу. Можливо, існував графічний ескіз до нього, за яким де Бальмен намалював свою заставку, а можливо, втрачений автопортрет Шевченка 1845 року був навіяний роботою де Бальмена… Скільки тут іще недослідженого… ■
OCR: fir-vst, 2017